Моя любове!
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш,— тільки до воріт.
А там, а там… Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни…
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Моя любове! Ліна костенко. Письменникові вдалося втілити в художньому творі безкінечну
глибину справжнього кохання й обережне ставлення людей один до одного.
Вражає благородство витворених митцем характерів. Так, Марфа, люблячи
чужого чоловіка, не претендує на його прихильність, ховає свої
переживання і мучиться страшенно.Мені здається, що твір Ліни Костенко є співзвучний до вору Григора Тютюнника" Три зозулі з поклоном". Не говори печальними очима...
Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.
Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!
Я не скажу і в пам'яті - коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
Ліна Костенко.
Михайлова дружина Софія теж знала про Марфине кохання, але не ревнувала,
не засуджувала сусідку. Вона розповідала синові, що їхній тато «…сокіл
був, ставний такий, смуглявий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне було —
просто гляне і все, а в грудях так і потерпне». Як же такого не любити?
Жду я холодного дня... Жду я холодного дня, Сумерек серых я жду. Замерло сердце, звеня: Ты говорила: "Приду, - Жди на распутьи - вдали Людных и ярких дорог, Чтобы с величьем земли Ты разлучиться не мог. Тихо приду и замру, Как твое сердце, звеня, Двери тебе отопру В сумерках зимнего дня". Олександр Блок. Любов'ю до людей сповнені усі твори Григора Тютюнника, тому що він все
своє життя болів болями свого народу, радів його радощами. Він писав про
простих людей, які творили це життя, будували його, вирощували хліб,
ростили дітей і сповнювали світ своєю любов'ю, своїм теплом. Історія,
описана в новелі «Три зозулі з поклоном», народжена самим життям.
Григір Тютюнник згадував: «Я виношую ще один жіночий образ. Образ
жінки, котра дуже любила мого батька. Коли у нас сталося нещастя, мама в
горі кинулася саме до неї. Жінка була набагато старша за маму, старша
за батька. Але обоє, батько й мати, ніколи не посміли зневажити ту
любов, велику і безвзаємну. Отож Марія пекла коржики, збирала все
необхідне, бо мама ридала та побивалась. Удвох вони й поїхали
розшукувати батька, не знаючи, що слід його загубився вже навіки... Ти
подивись, яке благородство й краса обох жінок, самозреченість моєї тоді
ще зовсім молодої мами... Мабуть, одна вона в цілім світі шукала
підтримки в своєї суперниці, співчувала їй і жаліла. І якщо доля дасть
мені таланту... Не дивися так скептично,.. Не таланту — Бог із ним...
Якщо поталанить щось написати — воздам хвалу жінці й красі».
***Как мучительно думать о счастьи былом, Невозвратном, но ярком когда-то, Что туманная вечность холодным крылом Унесла, унесла без возврата. Это счастье сулил мне изнеженный Лель, Это счастье сулило мне лето. О обманчивый голос! Певучая трель! Ты поешь и не просишь ответа! Я любил и люблю, не устану любить, Я попрежнему стану молиться, Ты, прекрасная, можешь поэта забыть И своей красотой веселиться! А когда твои песни польются вдали Беспокойной, обманчивой клятвой, Вспомню я, как кричали тогда журавли Над осенней темнеющей жатвой. Олександр Блок. Вічна тема "любовного трикутника" у Гр. Тютюнника інтерпретується
по-новому. Образ любові тут — як втілення високої християнської
цінності, яка підносить людину над буденністю, очищає її душу. Ніхто з
героїв твору не поборов свого страждання, не втішив душевного болю. І
читач разом із автором доходить висновку: любов людині дається якоюсь
вищою силою, незалежно від її волі, бажання, моралі. Тому має право на
існування, не може осуджуватися. Кохання у творі оточене неземним
ореолом, далеким від звичного, побутового розуміння. І це підкреслюється
епіграфом: "Любові Всевишній присвячується". Незвичайна і композиція
твору — відбувається зміщення часових площин, а лист є "новелою в
новелі". Усі ці чинники роблять твір художньо довершеним, перлиною
української новелістики. ***Я могу тебя очень ждать, Долго-долго и верно-верно, И ночами могу не спать Год, и два, и всю жизнь, наверно! Пусть листочки календаря Облетят, как листва у сада, Только знать бы, что все не зря, Что тебе это правда надо! Я могу за тобой идти По чащобам и перелазам, По пескам, без дорог почти, По горам, по любому пути, Где и черт не бывал ни разу! Все пройду, никого не коря, Одолею любые тревоги, Только знать бы, что все не зря, Что потом не предашь в дороге. Я могу для тебя отдать Все, что есть у меня и будет. Я могу за тебя принять Горечь злейших на свете судеб. Буду счастьем считать, даря Целый мир тебе ежечасно. Только знать бы, что все не зря, Что люблю тебя не напрасно! Эдуард Асадов. Розповідь від імені Марфи:Любий Михайло! Як я кохаю тебе. Я відчуваю кожний твій крок, рух, твоє дихання. Усе моє єство, кожна моя клітинка належить тобі, хоч знаю, що не мою ніякої надії на своє кохання, бо ти чоловік іншої жінки, батько рідного сина. Та впевнена в тому, що ніхто тебе так не відчуває, як я. Страждаю, мучусь, але я щаслива, що кохаю тебе. Не можу передати словами, що я відчуваю, знаючи, що ми в далекому Сибіру. Так хочеться полегшити твоє життя, тож думкою, душею я завжди поруч з тобою. Я з нетерпінням чекаю твоїх листів, хоч вони не для мене. Щодня бігаю до пошти, щоб першою дізнатись, чи є від тебе лист. А тоді благаю листоношу, щоб дозволив потримати в руках твого довгожданого листа. Я ніби відчуваю тепло твоїх рук, плачу від радості, пригортаю листа до грудей, цілую зворотну адресу - і мені стає легше, бо це надає мені сили для життя й любові. Дякую тобі, любий, за те , що відчуваєш, як ходить коло тебе моя душа. Три зозулі з поклоном( за новелою Г. Тютюнника)Кохання - це велике почуття.Не кожному дано його пізнати.Від нього іноді залежить сенс життя,Хоча цього не хочеш визнавати.Воно дає натхнення й сили,Здаються люди всі і добрі, й милі,Така приходить жага до життя,Що забуваєш негаразди нашого буття.Тендітна, молода, струнка, немов тополя,"Маленька" Марфа у житті багато знала горя,А серце мала таке велике й щире,Що безнадійную любов в собі таїло.Самій лиш дев'ятнадцять порівнялось,Як в зрілого чужого чоловіка закохалась.Усім єством і кожною клітинкою своєюМихайла відчувала всією душею.І знало все село про цю любов безмежну,Й поштар Левко був з нею обережний.І син Михайла, і Михайлова дружина мила -Всі дивувались, що кохання - така велика сила.Поруч з Михайлом Марфи душа нещасна,Яку він відчуває неймовірно ясно.Із "несходимої" Сибірі три зозулі їй з поклоном посилає,Чи долетять вони, чи ні - не знає.А у селі дружина Соня й син чекають,Що не повернеться Михайло, того не знають.А під вікном сосна шумить,Про що вона із вітром гомонить?
Гранатовий браслет
Мабуть, кожна людина, яка читала повість О. Купріна "Гранатовий
браслет", не залишилася до неї байдужою і, звичайно, відповість на
питання теми твору, що ця книга про кохання. Велике кохання. Трагічне
кохання. "Сильне, як смерть, кохання".
***
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені
Усні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні -
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці – минаєш,
Вклонюся – навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
О, ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити -
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха,-
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає.
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
Іван Франко.
Вражають і одразу стають гідними великої поваги стосунки в родині Шеїних: юнацьке кохання минулося, а дружба, справжнє розуміння й допомога одне одному тільки зміцніли з роками й підтримуватимуть цей домашній вогник ще довго. Тут оберігають чоловіка від марних витрат, а жінку — від азартних захоплень, тут роблять чудові дарунки й запрошують у гості тільки близьких, тут поняття родинної честі не перетворюють на щось абстрактне, а перш за все — довіряють тому, хто все життя поряд.
***
Я вас любил: любовь еще, быть может,
В душе моей угасла не совсем;
Но пусть она вас больше не тревожит;
Я не хочу печалить вас ничем.
Я вас любил безмолвно, безнадежно,
То робостью, то ревностью томим;
Я вас любил так искренно, так нежно,
Как дай вам бог любимой быть другим.
Олександр Пушкін.
Але про кохання можна читати з захопленням, говорити з повагою, дивитися
як на щось чарівне й неповторне, а навчитися його, як математики,
гарної поведінки, мабуть, не можна.
 Я встретил вас - и все былое..
Я встретил вас - и все былое
В отжившем сердце ожило;
Я вспомнил время золотое -
И сердцу стало так тепло...
Как поздней осени порою
Бывают дни, бывает час,
Когда повеет вдруг весною
И что-то встрепенется в нас,-
Так, весь обвеян духовеньем
Тех лет душевной полноты,
С давно забытым упоеньем
Смотрю на милые черты...
Как после вековой разлуки,
Гляжу на вас, как бы во сне,-
И вот - слышнее стали звуки,
Не умолкавшие во мне...
Тут не одно воспоминанье,
Тут жизнь заговорила вновь,-
И то же в нас очарованье,
И та ж в душе моей любовь!..
Федір Тютчев.
Джерела інформації:
1. http://lady.tochka.net/ua/26587-stikhi-o-lyubvi-zolotaya-podborka-ot-lady/ 2. http://poem.com.ua/category/classik/blok
|
